За майже 24 роки незалежності України ми мали можливість багато разів обирати політиків та партії, швидко захоплюватися й розчаровуватися, часто щиро радіти заявленим ними ж успіхам, а потім з не менш щирою гіркотою дізнаватися правду та втрачені шанси для подальшого поступу нашої держави та нації. За цей час, а особливо після подій 2013-2014 рр. на Євромайдані, суспільство, здавалося, вчергове відкинуло популізм, демагогію й вустами молоді заявило про необхідність докорінних змін у відношенні влади до прав та уподобань громадянина України. Авторитарний режим, як форма діалогу із суспільством, та євразійський вектор, як, начебто, «вибір» громадян, ціною людських жертв зазнали поразки. А українці ще більше об’єдналися перед лицем ворога-окупанта, який анексував Крим й посягнув на суверенітет незалежної держави уже весною 2014 р.
Втім, для дотримання публічності та підзвітності української державної влади, вміння доступно пояснювати й аналізувати кожен крок на тій чи іншій посаді, легко визнавати помилки та спонукати до підтримки того чи іншого політичного курсу й порядку денного особливо зараз, гостро не вистачає наукових, навчально-виховних досліджень з боку самих суб’єктів політичного процесу. Більше того, останні події на сході України та й весь комплекс україно-російських відносин підсвідомо повертає нас у період після Помаранчевої революції листопада-грудня 2004 р. Саме тоді концептуально й юридично було сформовано курс на членство України у НАТО та ЄС, порушені питання виведення чужоземного Чорноморського флоту з території України й перегляду газової залежності від нашого сусіда, піднято з небуття десятки питань історичної самобутності держави, що логічно призвело до національно-культурного відродження. А в драматичні серпневі дні 2008 р. на площі у Тбілісі українською владою продемонстровано солідарність країн східної Європи з Грузією у протистоянні з агресором. Ідеаліст зауважить, найбільш дискутовані задуми й прагнення тієї доби не вдалося зреалізувати, сталося по іншому, і на це є відповідь, втім кількість питань та запит на вивчення передумов сьогоднішньої ситуації в Україні залишився. Узагальнюючи такі точки зору, поява у знаному Харківському видавництві «Фоліо» книги Третього Президента України (2005-2010 рр.), державного діяча, фахового економіста Віктора Ющенка «Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам’яті» не залишилася непомітною серед експертів, науковців, а враховуючи результати продажу у сітці магазинів книгарні «Є», які опублікувала тиражна загальноукраїнська газета «Факти» – ще й вельми бажаною й затребуваною для столичних читачів (див. примітку).
На перший погляд, дана книга – це досить хороша, лекгочитабельна розповідь державника, фінансиста, управлінця, лідера національно-демократичної партії про власні сторінки біографії. Від мелодраматичних оповідей про знайомство й відносини батьків автора – Андрія та Варвари, дитинство сільського хлопця із Сумщини, юнацькі мрії, перші зароблені гроші до здобуття вищої освіти, служби в армії та отримання роботи, читачу легко зловити себе на думці про щемливі приватні мемуари достойної людини (розділи I-VI), яка відбулася в Україні, вірить та живе українським буттям, яке проникнуте високими християнськими та сімейними цінностями (розділ XIII).
Однак, уважно читаючи дану книгу, не полишає і думка про ґрунтовність та фаховість багатьох суджень, узагальнень та висновків, які починають привертати увагу з розділів про професійну зайнятість та спонукають замислитися читача. Автор, розповідаючи про прихід до керівництва Нацбанку, обрання на посаду прем’єр-міністра, формування й консолідацію широкого опозиційного фронту та обрання на пост Президента України, досить скромно пише про початковий стан справ у відповідній сфері чи відомстві, іншими словами, здебільшого важкий спадок. Зауважимо, усі чотири «етапи», які відповідно до хронологічних рамок, визначених автором у книзі, пов’язані низкою негативних тенденцій – у Нацбанку була розвалена фінансова система від СРСР, у кабміні – загроза дефолту та занедбана економіка, формування опозиційного фронту – це десятки розпорошених організацій і партій та потужна протидія тодішньої влади, на Президентському пості – розсварений схід і захід країни, штучно поділена країна за ознаками мови, релігії та зовнішніх симпатій, «диверсії» партнерів по Коаліції. Що та як вдалося автору В. Ющенку оцінить наш читач.
Починаючи із VII розділу, автор розповідає про становлення у професійному банківському середовищі. Хоча, за В. Ющенком, «кар’єра ніколи не була самоціллю, не були самоціллю посади. Значно важливішим було професійне, фахове зростання, професійний досвід, його зміст» (стор.99). Саме це дозволило фінансисту й банкіру рухатися сходинками у банківській сфері: спочатку в райцентрі Улянівка (розділ VIII), а потім солідна пропозиція за «власні напрацювання та експериментальні практики кредитування» перейти у республіканську контору Держбанку (розділ IX). Подальші чотири розділи розкажуть про вершину кар’єри банкіра-технократа, який, головуючи у Національному банку, зміг суттєво побороти платіжну кризу, сприяти фінансовій стабільності (за автором це «невід’ємна передумова економічного зростання») й проведенню ряду реформ в пострадянській країні. Автор покроково торкається створення сучасної електронної платіжної системи, зупинку гіперінфляції, яка у 1993 р. була 10 256 %, запуск міжбанківської валютної біржі, Банкнотно-монетного двору і, власне, «Леді Гривні». Грошова реформа, як пише автор, стала у 1996 р. першим острівцем стабільності, першим кристалом, з якого почалося формування цінової стабільності, нормалізація бюджетних процесів, врешті-решт, почалася стабілізація економіки (стор.229). Тест на міцність гривня проходила декілька разів, чи не вперше у 1998 р. коли у Росії грянула економічна криза й рубль виріс у три з половиною рази – з 6 до 21 за 1 дол. Рішучі кроки Нацбанку унеможливили подібне в Україні, лише 33 % девальвації (тобто, гривня впала на одну третю) у підсумку. Автор розлого пояснить дії НБУ, як приклад подолання форс-мажорів, які виникають на зовнішніх ринках та рикошетять в українську економіку.
У подальших розділах автор описує перебування на посаді прем’єр-міністра України впродовж кінця грудня 1999 – квітня 2001 рр. Хороша суспільна, парламентська та президентська, хоч і перемінна, підтримка дозволили молодому прем’єру невідкладно сформувати кращий економічний курс, що у подальшому призвело до росту ВВП, прийняття бездефіцитного бюджету (вперше в новітній історії України), погашення заборгованостей із соціальних виплат, ліквідація бартеру та взаємозаліків. Щодо останнього аспекту, то наповнення бюджету «живими грошима» а не автобусами чи телевізорами мало колосальний ефект для оздоровлення економіки. Опоненти такої політики проявилися одразу, втягуючи із самого початку Президента та лояльну до нього парламентську більшість у закулісні інтриги. Саме персональна потреба Л. Кучми у його підтримці олігархами, «неготовність до легальної економіки та публічної політики як єдиного можливого способу суспільного розвитку» (із виступу В. Ющенка у парламенті 26 квітня 2001 р.) призвела до відставки уряду, але дала Україні нову проукраїнську проєвропейську опозицію, яка мала суттєвий доробок на вибори Президента 2004 р.
Період 2002-2004 рр., починаючи від формування об’єднання «Наша Україна» до початку Майдану на площі Незалежності у Києві, у спогадах багатьох асоціюється з наростаючою тривогою. Лідер найбільшої парламентської опозиційної фракції «Наша Україна» В. Ющенко ділиться відчуттями від горезвісної поїздки до Донецька наприкінці 2003 р. (стор.287-291), де тодішня влада, маніпулюючи матеріальним становищем мешканців Донбасу, вдалася до провокацій, щоб зірвати проведення зустрічей із носієм видуманого образу «фашиста, який за чистоту нації». А пізніше події під час виборів мера у Мукачево, де відбувалася спроба апробувати технологію «крадіжки перемоги» для застосування у загальнонаціональному масштабі у 2004 р. Склалося враження, обидва випадки особливо зачепили Автора, адже помітно від емоційної тональності та повернення до аналізу й висновків із цих подій у подальшому. А сама тема фізичної безпеки В. Ющенка та членів його команди на даному етапі неодноразово порушувалася. Втім, якщо КАМАЗів удалося уникнути, то зрада близьких соратників й отруєння своєї мети досягли. Так починається найбільш складний, передостанній етап Президентської кампанії 2004 р. В. Ющенко послідовно, на основі висновків західних медиків, які уже були предметом обговорень на солідних міжнародних наукових форумах, підтримує версію умисного отруєння діоксином (стор. 321-323). Це також підтвердять провідні австрійські, американські, швейцарські фахівці. Не менш спокійно автор підкреслює, що усі необхідні процедури наша прокуратура здійснила ще 2005 р., був здійснений випадковий відбір пробірок для аналізів й багато інших заходів, щоб унеможливити будь-які маніпуляції. В. Ющенко зауважить, після усіх тих процедур складно серйозно сприймати вимоги, які лунали після 2010 р., зробити повторний аналіз. З отруєнням пов’язано 26 операцій під повним наркозом, спекуляції політиків з вимогами «їсти картоплю й сало», повна бездіяльність правоохоронних органів, сотні тисяч розчулених облич українців, які не у змозі були нічим зарадити. Автор здається і досі повторив би «це не проблема їжі чи режиму харчування, це проблема політичного режиму у цій країні». Втім автор гідний своєї кваліфікації – він без рішень суду не назве прізвищ посібників чи замовників. А от мотив замаху логічно пояснить. А такий мотив усунення рейтингового кандидата не влаштує мільйони українців, які 21 листопада 2004 р. почнуть виходити на площі міст з вимогою чесного підрахунку голосів. Розділ «Залаштунки Майдану» передає коротку хронологію подій, де серед іншого, аналізуються шляхи виходу з політичної кризи. Діалог, домовленість про виключно мирні методи дій, рішення Верховного суду, кілька раундів Круглого столу за посередництва західних та російських дипломатів, десятки вечорів на Майдані – усе це сформувало міцний фундамент для повернення ситуації у правове русло. Мільйонний мирний Майдан та його Лідер стане гідним Нобелівської премії миру. А результат повторного ІІ туру відкриє чергову сторінку у новітній історії України.
У прикінцевих розділах подається увесь драматизм подій 2005 – 2010 рр., надано відповіді на чутливі для суспільства питання про «бандитів, які не в тюрмах», наслідки зіпсованої політреформи, соціальний популізм партнерів по коаліції, чи був союз ПР та БЮТ такий невідворотний у 2009 р. та про причини розвалу помаранчевої коаліції. Автор не забуває сказати основне – що ним зроблено та яких умов. Наберемося сміливості стверджувати, це чергова хороша спроба пояснити основні положення політичного курсу Президента В.Ющенка, від примату дотримання демократичних процедур та свободи громадянина до всесторонньої реалізації політики європейської інтеграції й відновлення історичної пам’яті. Розуміється, ще не один «червоний мур» має впасти та завіси чи двері привідкритися, щоб спробувати дати об’єктивну комплексну незаангажовану оцінку цього важливого періоду для зростання самоусвідомлення українців.
Насамкінець, саме зараз, читачам буде досить цікаво прочитати, який формат відносин В. Ющенко пропонував В. Путіну. Тоді, у другій половині 2000-х рр., питання відновлення історичної пам’яті, взаємопримирення через покаяння, поваги до історії та традицій іншої нації, могло б стати хорошим фундаментом для повноцінного взаємного статусу стратегічного партнерства. В. Путін відмовився, як пише В. Ющенко, «не сказавши вголос ні, але зробив це своїми усіма подальшими діями». Те, що зробив Путін з Грузією у серпні 2008 р., заклало чергу протиправних зазіхань на території суверенних держав. Тоді східноєвропейські лідери, демонструючи «не зброю, а солідарність», за деякий час були у Тбілісі з грузинським народом, пам’ятаючи зміст слів М. Немьоллера, які підкреслив В. Ющенко, що «завтра можуть прийти за тобою, а нікому буде підвестися на допомогу». Події на сході України впродовж 2014-2015 рр. продемонструвало небажання російської еліти та особисто В. Путіна до будь-яких форм діалогу рівних соборних держав, які поважають територіальну цілісність та норми міжнародного права.
Безумовно, книга цінна своєю появою, зацікавить тут та закордоном усіх, хто любить та живе Україною, хто переймається новітньою історією та проблемами її внутрішньополітичного розвитку, становлення як незалежної суверенної європейської держави. Без сумніву, книга стане корисною і тим, хто критично сприймає ряд питань розвитку України, діяльності політичних та національних лідерів та, тим не менш, прагне осмислено підійти до оцінки цих процесів з різних точок зору.
Примітка.
Василь Р. Лидером среди украинских изданий стала книга Виктора Ющенко «Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам’яті» [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fakty.ua/182020-liderom-sredi-ukrainskih-izdanij-stala-kniga-viktora-yucshenko-nederzhavn-ta-mnic-notatki-na-beregah-pam-yat
Павлюк М. Недержавні таємниці. Місія Президента / Михайло Павлюк // Буковинський журнал. – 2015. – № 2 (96). – С. 278 – 282.
Немає коментарів:
Дописати коментар