19 ноября состоялась интернет-конференция Вадима Карасева политолога, директора Института глобальных стратегий на тему: "Внешняя политика Украины: новые вызовы и новые задачи". Предлагаем читателям сайта ознакомится с ответами политолога.
______________
Пане Вадиме, оскільки питання стосується нових викликів у зовнішній політиці України, у мене питання про україно-російські відносини. Росія сьогодні веде цілком зрозумілу політику обмеження незалежності України. Нове покоління росіян за даними ЗМІ таку політику підтримує.
В Україні не має рейтингового (коли говорять про тих ОБОХ) політика, який би фахово у цих питання розбирався. Як на Вашу думку, чого більше у суперечностях двох держав - газу, спільної історії, небажання когось визнавати незалежність іншого, усього разом, т.д. І як можна спрогнозувати відносини з Росією після виборів Президента 2010 р.?
Михайло П.
18.11.09 15:13
В.К.
Ну відразу щодо прогнозу – ці відносини будуть дуже непрості. Хоча б тому, що, можливо Росія розраховує на те, що президентські вибори приведуть до влади більш проросійського кандидата. Але якщо суспільство не захоче різкого повороту – нам доведеться готуватись реагувати на нові наміри нового президента.
Росія не вважає Україну за реально незалежну країну. Росія хоче бачити в Україні таку умовну незалежність, вона вважає, що Україна відноситься до країн так званого "русского мира". Ось недавно патріарх Кирил запропонував розглядати всі пострадянські країни як країни "русского мира". А чому не європейського? Тобто багато хто в Москві саме так бачить Україну, але трагедія не в цьому. Трагедія в тому, що і в Україні багато хто так ставить питання. В цьому драма української зовнішньої політики. Не трагедія, але драма. Хіба можуть бути реально незалежні країни, якщо в них спільна історія? Хіба може країна розвиватися як незалежна в історичному наративі, який сформований в іншій державі? Це означає, що у нас не буде своїх історичних поразок і перемог, а будуть тільки спільні. Це означає, що ті історичні події, які не вписуються в російський наратив, не мають права на існування, що в нас тільки є перемоги спільної російської держави у війнах, і головне тут – держава, її сила, міць, потуга – а це російський культурно-політичний код. І у нас не було національно-визвольних рухів, змагань і намагань, тобто протоліберальної, протодемократичної історії, яка робить акцент на людині, на її прагненні до свободи. Ось питання, яке сьогодні дискутують – чи була у нас помаранчева революція. От партія регіонів каже, що це результат політтехнологій американських. Тобто ніякого руху за реалізацію виборчих прав людини не було. Була крадіжка влади у Януковича. Але, по-перше, це делегітимує українське демократичне десятиліття, коли з 2002 по 2010 рік відбулося 5 виборів – президентських і парламентських, на яких завжди перемагала опозиція. По-друге, якщо це була помаранчева саме революція, демократична, перш за все, то тоді це ставить Україну в один ряд з найбільш розвиненми країнами сучасного світу, легітимність яких будується на ліберальних революціях: Британія, Франція, США. Тобто через революцію ми входимо в політичну культуру європейського світу. В той час як Росія виступає з контрреволюційних позицій, не визнаючи навіть свою революцію 1917 року, героїзуючи Корчака, Денікіна і т.д. Проблема газу – похідна від проблем історії, суверенітету. Тому що якщо політики не володіють історичними сенсами, не знають історії країни в сенсі політичного виміру – вони будуть здавати позиції і по газу, і по флоту, і по решті проблемних питань. Ми ще знаходимося ментально, сенсово, ідейно в російських історичних кодах і наративах, що обмежує розуміння нашої належності до європейської групи народів. Це обмежує наш курс в ЄС і НАТО. Це не стільки системи економічної інтеграції, скільки моральні спільноти, які об’єднані моральнии політичними і економічними принципами. А вже в іншу чергу – питаннями військового і економічного співробітництва.
http://www.igls.com.ua/analytics/3653/
Немає коментарів:
Дописати коментар