Сьогодні в українському суспільстві усе більше говорять про зовнішньополітичні пріоритети. Професійно чи непрофесійно, експерти чи аматори, старші чи молодші, але говорять багато. Останні події на Кавказі, російсько-грузинське протистояння, фактичне розділення світової спільноти стосовно цього питання (при чому, на тих, які серйозно засудили Росію, і тих, які просто засудили) ставить перед Україною ряд нових викликів та завдань для проукраїнських політиків. Особливу увагу привертає питання захисту європейського вибору України, участі України у системі колективної європейської безпеки та приєднання до ПДЧ.
Бухарестський саміт НАТО поставив остаточну крапку у дискусії закріплення на рівні міжнародного акту такої інтеграції. У підсумковому комюніке було сказано «Україна і Грузія будуть членами НАТО». Але, у такій ситуації, багатьох почало непокоїти таке питання – а чи відповідає національним інтересам членство України у НАТО? Дійсно, навіщо перейматися внутрішньополітичними реформами, модернізацією Збройних сил України, роз’яснювальною роботою про ЄС, НАТО, СОТ, після того, як було євро інтеграцію закріплено на законодавчому рівні треба задатися питанням відповідності національним інтересам??
Розмірковуючи над очевидністю ствердної відповіді, варто зауважити про два аспекти – юридичний та фактичний.
Щодо юридичного аспекту. Ще у червні 2003 р. Верховна Рада України прйняла Закон України «Про основи національної безпеки України», який підтримало 315 парламентарів. Закон дає визначення національним інтересам – як життєво важливим матеріальним, інтелектуальним та духовним цінностям Українського народу, визначальним потребам суспільства і держави А ст. 6, зокрема, фіксує, що «пріоритетами національних інтересів в Україні є … інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір». Ст. 8 фіксує кінцеву мету інтеграції – «основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Очевидно, така фіксації національних інтересів на найвищому юридичному рівні є свідченням обізнаності парламентарів у питаннях національних інтересів. Це повинно бути важливим постулатом для державних службовців та чиновників, позаяк вони присягають дотримуватися законів при виконанні своєї роботи. Тому дискусія з приводу терміну та процесу членства в НАТО можлива серед науковців, партійних діячів, але така дискусія вкрай згубна серед чиновників та національних лідерів. Тому що вони такі закони приймати і вони повинні їх виконувати.
Щодо фактичного аспекту. Членство у НАТО повністю відповідає національним інтересам нашої держави. Участь у найбільш дієвій системі колективної оборони дає відчуття безпеки та захисту власного добробуту, а також є потужним фактором захисту політичного суверенітету, територіальної цілісності держави. 60 років існування НАТО жоден її учасник не був об’єктом анексії, економічних чи політичних санкцій з боку міжнародної спільноти, жодна країна не залишила цю структура, навпаки черга існує на вступ до неї. Зрештою, у широкому розумінні, національні інтереси – це інтереси окремо взятого громадянина. А кожен український громадянин, окрім відчуття безпеки, зацікавлений у боротьбі з корупцією, збільшенням інвестицій у власну економіку, обороноздатній армії, реальній перспективі членства у ЄС. І в цьому, ми нічим не відрізняємося від європейців. Тому, краще давайте працювати над втіленням таких реформ та фахово дискутувати на тему європейського та євроатлантичного майбутнього України.
Михайло Павлюк
Немає коментарів:
Дописати коментар